作词 : Юрій Бондарчук
作曲 : Юрій Бондарчук
Вітер здіймає хвилі, б'ються об воду весла,
чайки кружляють над пляжем, людям навколо весело,
я ліниво лежу під сонцем і читаю Марішу Пессл,
мені липне до ніг пісок, мені неймовірно повéзло —
літо в самому розпалі, розпочалася відпустка,
шкіра, засмагла бронзою, вилискує, ніби луска.
Голова моя зараз лусне — від басейну доноситься музика
і галас зігрітих халявним бухлішком відпочивальників русских.
В масці та ластах на дно опускаюсь подібно підлодці.
Мене не турбує, що десь вирує життя на тім боці.
Наробив купу фото коралів та риб, але не запостив їх досі:
“Що нового, дівчата і хлопці хештег яктамсправиуофісі?”
Дні поступово коротшають й літо от-от закінчиться.
Перед тим, як осінні дощі, нас затягнуть в смуту вічну,
я із друзями час проводжу на маленькій сільській річці —
ледве навчився плавати хлопчак тринадцятирічний.
Та раптово іду на дно, налякавшися, ніби щось знизу є,
сціпенілий від страху тону, зробився увесь залізний,
під водою лиш кволо руками тріпочу і мляво плечима знизую.
Немов режисер якогось кіно на сюжет деталі нанизую:
адже я ще зовсім малий, і не бачив ще багато,
я не хочу вмирати, я тільки почав для себе життя пізнавати,
мені б мати сім'ю, насадити рослин, зайнятися зведенням хати.
Часом думаю, що я там досі тону і життя своє гарне вигадую.
作词 : Юрій Бондарчук
作曲 : Юрій Бондарчук
Вітер здіймає хвилі, б'ються об воду весла,
чайки кружляють над пляжем, людям навколо весело,
я ліниво лежу під сонцем і читаю Марішу Пессл,
мені липне до ніг пісок, мені неймовірно повéзло —
літо в самому розпалі, розпочалася відпустка,
шкіра, засмагла бронзою, вилискує, ніби луска.
Голова моя зараз лусне — від басейну доноситься музика
і галас зігрітих халявним бухлішком відпочивальників русских.
В масці та ластах на дно опускаюсь подібно підлодці.
Мене не турбує, що десь вирує життя на тім боці.
Наробив купу фото коралів та риб, але не запостив їх досі:
“Що нового, дівчата і хлопці хештег яктамсправиуофісі?”
Дні поступово коротшають й літо от-от закінчиться.
Перед тим, як осінні дощі, нас затягнуть в смуту вічну,
я із друзями час проводжу на маленькій сільській річці —
ледве навчився плавати хлопчак тринадцятирічний.
Та раптово іду на дно, налякавшися, ніби щось знизу є,
сціпенілий від страху тону, зробився увесь залізний,
під водою лиш кволо руками тріпочу і мляво плечима знизую.
Немов режисер якогось кіно на сюжет деталі нанизую:
адже я ще зовсім малий, і не бачив ще багато,
я не хочу вмирати, я тільки почав для себе життя пізнавати,
мені б мати сім'ю, насадити рослин, зайнятися зведенням хати.
Часом думаю, що я там досі тону і життя своє гарне вигадую.